В часовому просторі зникли всі,

Вони тікали від самих себе,

І залишали мене одного

В світі пустих вітрин,

Порожніх міст,

Холодних дощів,

І манекенів схожих на людей,

Які заманюють в пластмасовий світ ілюзій,

В якому є все, але пластмасове.

Пластмасове кохання.

Пластмасове життя.

Пластмасове серцебиття,

Яке тебе змушує вирвати пластмасове серце,

І розбити його

Щоб тобі залишити залізне,

Яке ти не зміг розбити,

Маленький Будда сидів на зеленій траві

Й розглядав веселії  літнії  дні

Ховав від  людей кольоровії сни

Споглядав за зітханням людей уві сні.

Любив ховатися там де і всі

І ходити там де нікого немає.

Находив дивніії речі

І дивився на них скрізь прозоре скло.

Та набридло малому сидіть на траві

І ловить кольорові сни

Що набридли йому на ранній весні

І сховався Будда там де і всі.

*****
Дивлюся на небо,
Шукаю невідомі зірки,
Малюю з них невідомих тварин,
Що біжать за часом.
А біжать тому, що
Не хочуть бути як всі.
Тому не шукають назви собі
Бо назва – то контроль,
Бо ім’я – то ніщо,
Бо сузір’я – то не особливо,
Якщо ти один.
Тому нанесу на зоряне небо зірку без назви,
Що біжить за часом.
Я не дам їй ім’я,
Бо вона знає свій шлях,
Який відомий часу,
Часу, який знає усе,
Крім одного – свого шляху

*****
Я відкрив би твої очі, але не хочу
Я забув би всіх інших, але не зміг
Я хотів би зустрітись раніше, але не зміг
Я намалював би портрет,
Але в моїх руках горять олівці
Я можу сказати те, що я твій
Але очі зникають з обличчя
Я думав про нас завжди
Але коли ти пішла
Ти набридла мені, коли ти прийшла
Але повірив знов
Ти, як і всі, може трохи інша
Але зникни, ти їбанута.

*****
Шалене, скажене дівча, шукала собі хлопча.
Намалювала собі кота, і пустила шукати хлопча.
Шалене дівча убила кота, і пішла шукати хлопча.
Шукала хлопча, поки не знайшла дівча
І забула про хлопча.
А хлопча не дочекавшись шаленого дівча,
І пішов шукати хлопча.
Не знайшовши хлопча, знайшов спокійне дівча
І забув шалене дівча, яке послало кота.

одне з найкращих сіл в Київському регіоні, на мою думку, варте уваги. завжди підіймає настрій шляння завмерлими в часі місцями. можна знайти все в місці де нічого немає і все згубити де все є...

В кожному місці є найромантичніший місточок, на якому закохані залишають замочок в знаку їхньої довгої і нескінченної , як сенс життя, любові. Чи справді воно так? Все було так до одного моменту, поки гарненьке руде дівча не втулило з ноги по замочку Свєти і Петі , що той аж розколовся навпіл. Вона тихенько примовляла: "так і вам треба, нечисті душею закоханні , краще ви без аналізів зробили друг другу переливання крові, от тоді це любов! і здохли б в один день , прям як у казці..." . але розмова піде не про дівчинку , а про любов цих
двох людей. чи то може ще про один новий замок.
Звук падаючого замка у Свєти прийшов наче видіння і серце почало сповнюватися болем,
Голова ішла обертом...і Петя десь пропав. Знервовано набирала номер коханого, телефон вирвався із рук і розбився на дрібні шматочки. щось таке відбулося із серцем . Сон не йшов , задрімала під ранок. О 12.34 роздався дзвінок в квартиру, сполохавши намагання сну, за дверима стояв ужраний в хлам Петро, ну, це так... м’яко сказано.
Впустила його в квартиру. Він заскочив в неї як останній кобель , який всю ніч трахав і потім тікав від у сих сучок землі, вигляд такий же . Доповз до ліжка і вмер, тобто заснув.
А зранку була розмова гідна всіх розмов закоханих пар. Свєта видає весь словарний запас матів, який у неї є , а, повірте, він чималий і починає рюмсати. Тим часом Петро дивиться вилупкуватими очима на цю больну істеричку та придумує відмазки. Почалася розмова без істерик.
- ти де вчора був?
- у клубі.
- до 12 дня?
- нє
- а де ти був?
- у друга
- у тебе крім мене і Льончика немає друзів..чи може баб імел?
- та я ж тебе люб…
- рот закрой, …
- ну я…
- головка от … , пішов звідсіля геть, сука…
Петро гримнув дверима , а Свєта прокляла його до третього коліна.
Через три дні телефонний дзвінок:
- Свєта, прийди до містка закоханих , мені треба з тобою поговорити.
Він знову почув всі прокльони, але вона сказала що прийде.
Зустріч біля так званого місточка закоханих швидше всього нагадувала поле битви , перед перемир’ям. Петро почав перший:
- Сонечко котику пробач… (у відповідь тиша…) я неправий, я дійсно трахав якусь лярву
- То ти ще й трахався , все я пішла…
- Ні, стій, це хтось наврочив і наш замок кохання я знайшов зламаним...
вона кидається до свого коханого:
- Я тебе люблю і нам не хто більше не зламає наше щастя , а замочок ми склеїмо.
так все і трапилося, Петя офігел, шо все так легко вийшло.
Час потихеньку почав давати знати про себ легкими висипами на статевих органах Петрика , та струмочок з краника ставав все сильніший і його поклали в лікарню. Свєта кожен день бігала до свого іржавого краника. А він питав:
- ти мене любиш ? а вона махала головою
- а де ти береш ліки на гроші?
- Працюю!
а тим часом згадувала, як вона займалася сексом з Льончиком , як він її міцно тримав, навіть злегка застогнала. Та уходила додому .
А він лежав в палаті та споглядав жахливу картину: як він трахав ту блядь. і так кожен ранок , весь день і мабуть все життя . тепер він точно буде знати куди треба сунути свого патичка.
Знову прийшла Свєта, але геть сумна.
- що з тобою, спитав Петро
- я від тебе іду до твого друга Льончика.
- Чому ?
- Він запропонував свою руку і серце, а я не відмовилася
- Сука….
- пішов ти, сифілісний, дотрахався., розвернулася й пішла назавжди …
Тепер утворилася нова пара дурних закоханих , які підуть вішати замочки чи всяку дрянь ,щоб закріпити кохання, але до біса! прийде руде дівча і зламає ще чиїсь стосунки.

КВАРТИРА ЗВИЧАЙНОГО СОВКОВОГО ПЛАНУВАННЯ, З ЛЕГКИМ КОСМЕТИЧНИМ РЕМОНТОМ. В КОЛОНКАХ ГРАЄ
“Door’s”. НА підлозі сидить хлопець ,в позі лотоса, довкола купа дорожніх сумок, які ще навіть не
відкривали після подорожі.

Дія 1 і остання

Хлопець:
З поверненням додому ,у твоє улюблене урбанізоване суспільство. Ну як тебе зустрів величний Київ? Дивно, сам собі задаю запитання...

В очах з’являється подив і страх.

А наскільки я правдивий перед собою? от зараз і дізнаюся!
А як мене зустрів Київ?
болем у голові і потемнінням в очах від безмежного потоку інформації, яка видаляє спогади про широкі луги запашних трав і безкрає голубе небо.
А ти з цієї краси прагнув у занедбане людське суспільство , що жере людські емоції не з зовні, а з середини..

Від таких думок стає страшно.

Повітря зустріло змією , що оповила твою шию газами заводів і вихлопами машин. А квартира пахне  минулими господарями , що можливо померли на цьому місці, від того ,що не змогли подолати вплив урбанізації на своє тіло і думку, а може урбанізація виссала усі життєві соки і випорожнилася на їх тілах.

Думку перебив диск ,що підійшов до кінця. Міняє диск . тепер грає Найк
Борзов .

Медитація може врятує мене, але ні , бо вона буде нагадувати медитацію на верхівці невідомої мені гори, де прохолодний вітер цілував моє тіло, а сонце ніжно торкалося пальцями променів моєї голови, що давало можливість зануритися у власну підсвідомість і побачити оголені нерви свого тіла. А що тут? Подих суспільства ,що штовхає до звалища людей ,що не покорилися гіпнозу урбанізації. ..
О , вже починає темніти, я не розпакував жодної сумки.

Починає розпаковувати сумки, щось підспівує ледь чутно.

Так ну яку сумку першою розпаковувати? Червону? може синю? ні мабуть чорну… ну все-таки яку?
Дожився, не можу вибрати з якої сумки почати.

З кишені витягує пожмакану пачку папірос і підкурює від сірника.
Лягає на підлогу і пускає кільцями дим. Допаливши викидає бичок у вікно
І починає розпаковувати сумки, відкриває усі зразу.

Так футболку прати , кеди ще декілька раз одягну і їм гаплик . джинси і светр туди куди і футболки. Ця фенічка, мабуть буде мені, білі гриби бабусі , батькам картину з краєвидами, друзям кукіш , бо вчасно пропали.
Мабуть в урбанізованому суспільстві не існує друзів, бо друзі можуть почати діяти на проти дію всім на світі , навіть системі. Тому система не дає простору для створення дружби , бо дружба руйнує систему.
На небі вже зорі, але зорі бліді від смогу заводів і бруду людських сердець . Сердець ,що не бачать нічого крім грошей і мрій про опівнічне порево .
А там зорі повні чистоти і невинності.

Запалює знову і дивиться у вікно.

Так треба розпакувати речі , щоб знайти каменюки ,які привіз для Міки.
…Ну де ці півтора кілограма каменюк, от проблема не можу найти камінці.

Через декілька хвилин.

Знайшов !!! треба придумати історії чому ці каменюки ТАКІ.
Ні треба придумати, на що вони схожі
Прямокутний з жолобом – камінь для жертвоприношення
Цей на китайський швидкісний поїзд
Зелений з коричневим схожий на камуфляж
А ці з купою ліній - на пазл
На коричневий вона скаже ,що це ковалик якоїсь дикої тварини.
Що вже усі речі розпаковані?

Довкола купи речей , розкиданих хаотично.

Оце срач , наче тут наклало стадо мамонтів.
Треба стелити постелю і лягати спати, а цей хаос прибиратиму завтра, бо мене за ніч поглине безжалісна урбанізація і буде з часом видаляти шматки спогадів, за якими ти навіть не посумуєш , бо нічого не згадаєш і фото з міст подій перетворяться на білий попіл крематорію.
Так буде з кожною подією у твоєму житті, крім одної смерті бо ти її не побачиш, а суспільство не помітить.

Розстилає ліжко , запалює ще одну цигарку, докурює і лягає у ліжко.
Але не може заснути.

Було гарно спати в лісі серед диких звірів і зоряне небо сповнене чистими серцями, які ще не встигли перетворитися у білу бездушну стелю , що тисне на тебе відсутністю емоцій. Тепер залишається дивитися у стелю і пригадувати нестримні зорі поки вони не зникнуть на завжди.
Зникнуть спогади , зникнуть зорі, зорі зникне небо, зникне небо зникну я і спогади про мене.

Через декілька хвилин сонним голосом.

Ну от і все завтра повернення у реальність, навіть не залишиться спогадів про сьогоднішні міркування про урбанізацію і суспільство.
А з ранку сонячне сяйво лампочки Ілліча і присмак мікрохвиль на картоплі
И здравствуй, РЕАЛЬНОСТЬ!!!

Засинає і накривається з головою простирадлом.


КІНЕЦЬ.

Паперовий тиск всілякого лайна
Руйнує сенс буття.
Змушує до вживання всілякого лайна,
Читання неякісного сміття.
Сміття – фатального,
Сміття – брутального,
Сміття – анального,
Сміття – нереального,
Сміття – морального,
Сміття – нечитаного,
І нескінченного мов сенс життя.

В часовому просторі зникли всі,
Вони тікали від самих себе,
І залишали мене одного
В світі пустих вітрин,
Порожніх міст,
Холодних дощів,
І манекенів схожих на людей,
Які заманюють в пластмасовий світ ілюзій,
В якому є все, але воно пластмасове.
Пластмасове кохання.
Пластмасове життя.
Пластмасове серцебиття,
Яке тебе змушує вирвати пластмасове серце,
І розбити його
Щоб тобі залишити залізне,
Яке ти не зміг розбити,
Як і всі ілюзії пластмасового світу.

Зима завжди приходить в наше місто жмутом депресії та кольоровим снігом.
Передноворічний маразм охоплює всіх. Вітрини світяться магічними вивісками, скидки 20-50%, що зводять з глузду дівчаток модельної зовнішності і витрушують гаманці їхніх мажорних хлопчаків, чоловіків, дідів...
А діти мріють , що ось прийде ДІД МОРОЗ і принесе щастя в гарно запакованому пакунку. Ні , Дід Мороз втомився від новорічного психозу і відпочиває десь на Канарах або в Куршавелі, переклавши обов’язок дарувати щастя на батьків , бабусь , дідусів, хрещених ... А діти шлють листи в Лапландію , де нікого немає крім алкоголіка ельфа , що за кухлем пива читає дитячі мрії та висилає батькам список магазинів де скидки 20-50%.
У центрі міста , як зажди встановлюють велетенську мертву зелену красуню ялинку, прикрашають її мертве тіло бусами лампочок ілічя , модельним платтям серпантину, пірсінгом кольорових шарів та не модним головним убором у вигляді зірки. Робітники раді знущатися над нею заради втіхи собі подібних . А в цей час ліси Карпат плачуть. Не плачуть тільки Голанські квіти бо вони народжені для того щоб зразу померти і стати мертвою бездуховною прикрасою свята.
Ніхто не звертає уваги на сидячого в переході хлопчика, який грає на своєму , старенькому саксофоні джазові мотиви. А поряд п’ятнадцятирічний ублюдок , який корче з себе інваліда і просить на хліб, але не на простий хліб , а на хліб ілюзій і ейфорійного стану. І дають! На клей ... Мадонни з дітьми на руках, просять теж ,тільки чого???
Всі позабували колір справжнього снігу. На нього ніхто не звертає уваги, а він гарний, такого більш ніде немає. Червоний сніг ніжно стелиться на сірий мокрий асфальт і залишає сліди ржавчини на шкірянках , але зараз червоного снігу менше бо металургійний комбінат на межі закриття. А сірий сніг ,як люди у нашому місті, завжди випадає після червоного і забиває його своєю масою, як і люди, що гнітять тих які не схожі на сіру масу снігу. Яку охоплює зимовий маразм 20-50% скидок!!!

Ніколи не вірив у щирість почуттів  до піонерських таборів. Мені здавалося, що вони створені лише для того , щоб зганяти дітей на літній час і більше ніякого призначення не мають. До сьогоднішнього дня, яки переверну усе догори дригом !

Прогулюючись забутими районами міста, випадково натрапив на забутий мною, богом , державою піонерський табір , де пройшли три роки мого дитинства і десятиліття інших .

Мене знову зустріла ржаво-голуба брама, що мабуть за останні вісім років ні краплиночки не змінилася, так вісім років тому я там був. Навіть зупинка до якої приїжджали десятки тисяч дітей, така сама, от тільки лавочок не має, на яких сиділи діти і чекали свого входу в магічну браму невідомих відчуттів, ржаво-голубого кольору. Вона відкривається і лівою ногою вступаєш , у щось невідоме і абсолютно дике і в цей момент ворота зачиняються з таким звуком, ніби позаду проїхалась батарея танків, і ти розумієш куди ти вступив.

Перелізши через паркан, я пішов шукати той єдиний будиночок, у  якому  проживали діти і я. Шурхотіння листя таке саме , як у дитинстві. Вийшов на алею, де стояли будиночки, вони нагадували загін веселих піонерів, що посміхалися всім. Нарешті той єдиний будиночок, милий, маленький і страшно пустий. Він став таким тихим, що мільйони мурашок миттю поглинули моє тіло холодним смутком пустоти. Пусті кімнати ще досі тримають в собі дитячий сміх, який звучить в голові наче знущання з тієї тиші. Будиночок теж не змінився, тільки пустий і наповнений дитячими життями.

Запах дешевих і дорогих парфумів

Змішалися в моїй голові

Чоловічі та жіночі

Фруктові , квіткові

Ніжні  й різкі

Помішалися в моїй голові

Створюючи ілюзію ранкового  сну

Яку переб’є кава духмяна

Наче схід сонця на  ранній весні

Що породить мільйони  нових фруктів і

                                                   квітів   

Для створення нових парфумів

Від яких створиться ще більша ілюзія

                                                      сну

димна суміш в білу церкву превезла стільки чудової енергетики, що мені вистачить на довго того запалу)))